Я маю зо два десятки знайомих,
які в різні часи подалися у депутати, чи, як у нас кажуть, “у політику”.
Більшість там і залишилася.
Декотрі з них були непоганими
літераторами, журналістами, науковцями. Декотрі — просто непоганими людьми.
Нині вони майже всі перетворилися
на зомбі, здатних говорити лише про місця у списках і про те, хто кому що
пообіцяв і хто кого кинув.
Один із них завітав нещодавно до
міжнародного фонду, де я був якийсь час членом програмної ради, і попрохав сто
тисяч на щиро-українську, глибоко-патріотичну справу. Він говорив про
русифікацію, українофобський уряд і про потребу відродження національної
культури. Проект, який він лобіював, був справді цікавий. Але фонд, за
правилами, видає лише доповнювальні ґранти. Решту потрібних коштів, бодай
половину, подавач повинен роздобути деінде.
— Та де ж я тобі візьму ту
половину? — говорить колеґа. — Ти ж сам бачиш, як янучари всіх поклали. Хто не
з ними, той у тюрмі. Або за кордоном.
— А ти продай “мерса”, на якому
приїхав, — кажу. — І пересядь на “шкоду”. Якраз звільниться 50 тисяч.
Він глянув на мене, немовби я
пропонував йому відрізати кілька пальців. Або зробити сепуку.
— Та ти що! — каже ображено. — Це
ж статус.
І я зрозумів, що патріотизм наших
професійних опозиціонерів закінчується там само, де й народолюбство
“реґіоналів”, класова принциповість комуністів і відданість московських попів
Христовим заповідям.
Бог, однак, милосердний. І тому я
вірю, що він не допустить ніколи, аби й мій статус визначався “мерсом”,
“Ролексом” чи “Луї Вітоном”. Ані навіть жовтими чи малиновими штаньми, — як у
геніальному фільмі Данелії “Кін-дза-дза”.
Немає коментарів:
Дописати коментар