- Жодних інтерв`ю! Жодних!
Глибока пауза. Важкий аритмічно-надривний вдих крізь зранені
захриплі груди:
- Для України? Жодних?
- Не хочу! Вони знищили моє життя… і все… Замість того, щоб дати мені
змогу зняти «Intermezzo», зняти «Слово…» – кинули мене на п`ять років у тюрму.
Без звинувачення і слідства…
Глибоко закашлявся. Лівою вхопивсь за груди. Грубий светр
прочавився крізь пальці
- Кого я не влаштовував? Шелеста? Щербицького? Недаремне мене сьогодні
про щось питати. Все стерто і все забуто.
Змучено відкидає сиву голову назад. За плечима скрипнула
гнута спинка венеціанського стільця. А з-під густих кострубатих брів до високої
стелі – смолянисто-чорні й округлі, як у Святого Георгія з кахетинських фресок
християнської церкви Алаверди, натомлені, в червоній оправі набряклих червоно
повік, очі, що мов зумисне підфарбовані тотальним недосипанням кривавиць.
- Вай! Вай-вай… Як тяжко… Я
утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не
тільки, власне, а і чуже… Я не можу розминутися з людиною. Не можу бути
самотнім… Заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній
дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені
на дорозі й вважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в
камінь й залізо, се ти через вікна будинків – тисячі чорних ротів – вічно
дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс,
брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина.
Змовкає. Переходить у штиль. Гаряча голова качається на
подушці вліво-вправо, із пересмаглих вуст чувся тільки шепіт.
- Скрізь я стрічаю твій погляд:
твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості
кольорів і форм, застрягаєш в моїх зіницях. Я не можу розминутися з тобою… Ти
не тільки ідеш поруч зо мною, ти залазиш усередину мене… Ти кидаєш у моє серце,
як до власного схову, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свій розпач.
Свої звірині інстинкти. Яке тобі діло, що ти мене мучиш?
Схопивсь на лікоть. Скуйовджений, захеканий, беззахисний.
Залізне ліжко хилитнулося, мов човен, мов колиска.
- Відчинити
вікна! Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А
люди йдуть. За одним другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й
сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі
лишають на душі моїй сліди підошов. А я все йду, самотній на землі, як сонце на
небі…
- Вам хочеться сучасності? Ось вона! Ходиш між людьми, як між вовками.
Одне – стережешся. Скрізь нашорошені вуха, скрізь простягнені руки. Людей їдять
пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть одне одного. Як нам ще світить
сонце і не погасне?! Як можемо жити?
Переводить подих охриплий і важкий. Відкинувся навзнак. Рука
у лікті зігнута, упала на чоло, з-під рукава палючо-сива борода.
- У цього диво-чоловіка є все! Михайло Коцюбинський! Яка поезія! Яка
правда! Це ж є сьогоднішній наш день. Я в цьому й зараз весь, і це моє
нездійснене, моє убите intermezzo серед безладдя, тиші і чистоти… І справа не в
мені, бо не лише мене, окрадено нас усіх! Україна, боже, яка країна! Прекрасна
і страшна! «Повія ханів і царів», не знаю, хто сказав, але разючо точно!
Здається, Бажан. Яка земля! І це тавро – Чорнобиль! Цей сатанинський геноцид!
Потрібно відійти хоча би на два роки і ти побачиш все… Цей жах, цю безнадію…
Вай! Вай-вай! Як пече! У мене рана аж звідси і сюди… Україна… Боже мій!
Українське весілля, село, музики, стрічки, коровай, наречена і жених, а
вишиванки! Це щось чаклунське й неосяжне. Це ж «обалдєть». І страшно! Страшно
зняти сьогодні весілля в Києві і на Полтавщині, це просто – страшно!
Зіщулює очі, витягує
шию, й одвертається обличчя до стіни
- Драч. Поет. Такий поет! І
мусив стати псом сторожовим. Гавкать мусить, «щоби вона не спала…» Замість
поезій – мусить воювати… І, як прокляття, через віки – одне і теж… Я сорок
років це читав. Який жорстокий братовбивчий час! Вбивають люди одне одного… А
як же страшно – ховати братів! Як страшно боронити рідну мову! Музики – нема!
Живопису – нема! Кіно – нема! Нема
нічого, порожньо на Україні! Дві-три прем`єри в опері і все. Стагнація, кваша,
порожнеча. Порожнеча від усього! І виходу – ніякого! Не допоможе тут ніяка
революція, ні соціальна, ні культурна. Усе це гра шалена, це ігрища епохи зі
зламаним хребтом. Ніхто не розуміє і не знає, що з ними зроблено було… А
студія! Бідашна студія! І хто вже не ламав їй в`язи? Приходить напівграмотна
людина і все одразу до коліна… Тьху! Народ – не чіпати! Місто й так зруйнує
все… І найтрагічніше – коли ти зрозумієш це – тобі вже буде шістдесят!.. Нема
виходу. Убито все! Убито в тридцять третім… тридцять сьомім, пізніш… і потім… а
тепер? Нема у вас Тичини, Бажана. Смута! Один лиш Драч, як божевільний, буде
бігать на пуантах по гілочках убитого мистецтва і все… Ніде нічого, навіть в
спорті – нема нічого! Як мені нагадує усе це ігрища! Віки чинилась гра якась із
Україною – жорстока і страшна! Криваві ігрища! Корида! Народ тепер собою
зайнятий, зневіривсь. Він навіть зараз ще не знає, що учинили з ним…
Знову змовкає. Прокушує до крові губу
- Мій рід
уже вимер весь… А скільки їх, цих мертвих родів зарито в землю України?
Мільйони! Лишились тільки тіні, та й ті зникають.
- У Москві мене розітнули
частково, у Києві – навпіл. Яка страшна ця Україна! А судді хто? Ну хто вони,
щоб ув`язнити на п`ять років? Де вирок був? Де звинувачення було? І як вони
мене звільнили взагалі? Вони не могли мене вбити! Не могли! Бо є ще європейська
преса… Мене кличе до Києва цей чоловік. Кашпіровський. «Загою рани всі» –
говорить. А як загоїти всі рани України? Смутні часи! А скільки вбивць було? А
суд? Чи буде суд? Чи буде суд над ними? А скільки ж їх лишилося з чинами,
пенсіями, віллами? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам`ять –
неубиєнна! Про що ж повіда і вона? Про що повіда нам голосом солом`яних
дзвонів, голосом спраглих криниць і голосом тіней? Ні, не забутих предків –
розстріляних, утоплених, убитих? Одна брехня! Всіх обдурили, обікрали, знищили,
девальвували, перетворили всіх у натовп нігілістів, котрі забули все – історію
свою! Які життя обірвано? Які долі знівечено? Все це гидотно… А зі мною що
зробили? Зі мною що зробили? Ну, хто такий Макоша, щоб загнать людину на п`ять
років у тюрму? Яка страшна ця нація!
Нема у вас майбутнього! Все, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого
відбутися не може. Характер український. Хуторянство й боягузтво! Навчилися лиш
знищувати одне одного і все. А мужніх – одиниці. Про Західну цього вже не
скажу. То зовсім інший континент… Туди з намордниками – зась!
Параджанов підводиться на ноги. Спазми
здавлюють не лише горло, а й груди. Задихаючись, дістається до комода.
Знесилено-урівноважений пошук ліків наростав як лавина. За мить гнівно
вижбурнув усе з шухляд. Папірці, шкатулочки, мензурки й каламарчики підлітали
аж до стелі, падають на долівку, розкочуючись навсібіч. Пауза. Стоп-кадр. І
вибух.
- Покрали!
Покрали ліки всі, – трясе над головою порожньою коробкою, – це вже тут хтось
шукав наркотиків! Яка мерзенність! Замість того, щоб вкрасти цей шедевр – рукою
на розп`яття Ісуса Христа, – забрали ліки! Оце вже все! Кінець! А ви мені там
щось про Україну… коли ось тут ладу нема…
- Талант формується у
середовищі. Найсильніший засіб середовища — заповзятливість. Ну, прийшли,
скажімо, оцей Петя, Ваня, Коля. Кому й нащо потрібні ці базіки? Немає в них
нічого, тим більше — українського. Назвіть мені хоча б одного талановитого
режисера. Система вбила все. Загинула вся режисура. Маса наша страшна. Наша
маса. У нас немає режисерів. І трапилось це одночасно скрізь, на всіх студіях.
Спочатку хвалять, співають дифірамби, а потім забувають навіть назву фільму.
Вай-вай, ось тут горить усе.
- В країні — смута… Народ сп’янів, дихнувши
киснем… Не вмре ніхто, доки є що ділити і розподіляти… Так було і буде завжди…
Хто у нас працює і мало отримує, всі будуть ситі, всі обдурені і всі виживуть
без ікри і французьких булочок… Найвищий
витвір наш, казав Монтень, жити відповідно до розуму… Але в імперії мертвих
програм і лозунгів — це майже неможливо… А Україна? Я Україні ще помщусь…
Помовчав і додав :
- …Любов’ю!
20 липня 1990 року Сергій Параджанов помирає від раку
легень. Поховали режисера в Пантеоні геніїв вірменського духу
записав: Григорій БУЛАХ
Немає коментарів:
Дописати коментар